Пам'яті Єви-Марії Олексюк
Є люди, чиє життя вимірюється не роками, а тим, скільки світла вони встигли залишити після себе.
Саме таким світлим слідом стало життя Єви-Марії.
Вона народилася 17 серпня 2013 року в селі Кобаки у сім’ї Ірини та Ярослава Олексюків. Була найдорожчою донечкою, онучкою та племінницею- дитиною, навколо якої з перших років її життя було багато любові, турботи, сміху й тепла. За свої дванадцять років встигла прожити надзвичайно насичене, яскраве й змістовне життя. Вона мала неймовірну енергію, жагу до знань, дивовижну цілеспрямованість і велику любов до світу. Якщо щось її цікавило- занурювалася в це повністю, доки не знала, не розуміла й не відчувала кожної деталі.
Не просто жила- пізнавала, творила, перемагала, допомагала, мріяла, навчалася і вчила інших.
Її історію неможливо вмістити лише в перелік дат, грамот, дипломів і нагород. За короткий час Єва встигла залишити по собі стільки досягнень, добрих справ, спогадів і радості, що навіть цілий список перемог не здатен передати масштаб її особистості. Вона неодноразово ставала кращою ученицею, щороку отримувала Похвальні листи за високі досягнення у навчанні, грамоти та відзнаки громади. Її ім’я звучало серед переможців і призерів різноманітних конкурсів, олімпіад, інтелектуальних турнірів та вікторин. Особливе місце посідали українська мова та література. Вона здобула Гран-прі на літературних читаннях до дня народження Лесі Українки, стала призеркою обласного етапу XXV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, перемагала на ІІ етапі Міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка та щороку активно долучалася до Шевченківських днів. Глибоко знала рідну мову, любила читати класичну й сучасну літературу, цікавилася іноземними мовами. Останні пів року особливо захопилася «Ребелією» -масштабним проєктом МУР, присвяченим українській літературі та культурі, зокрема поколінню шістдесятників. Слухала мюзикл знову і знову, вивчила весь величезний аудіоальбом- понад півтори години тексту й музики. Знала його напам’ять, цитувала, відчувала інтонації, розуміла зміст. Через «Ребелію» глибше пізнала Василя Стуса, Миколу Вінграновського, Аллу Горську, В’ячеслава Чорновола, трагедію Биківні та цілий складний пласт української історії. У неї була мрія-коли стане трохи краще, поїхати до театру на живу виставу МУР. Дівчинка хвилювалася, чи витримає довгу виставу, тому хотіла дочекатися кращої пори, щоб насолодитися дійством сповна. Сьогодні ця невтілена мрія звучить особливо боляче.
Окрім гуманітарних наук, їй легко давалася й математика. Єва здобула перше місце у ІІ етапі Всеукраїнської олімпіади з математики, щороку брала участь у міжнародному математичному конкурсі «Кенгуру», мала сертифікати та відзнаки з інформатики. Її інтереси ніколи не обмежувалися шкільною програмою. Вона навчалася у літній науковій школі креативності Національного центру «Мала академія наук». Їй було мало просто знати відповідь. Потрібно було зрозуміти-чому.
Значущий щабель у житті цієї допитливої дитини займала й історія.
Ще у п’ятому класі вона пообіцяла собі, що коли прийде час складати НМТ, складе історію України на максимальні 200 балів. Для когось це могла бути дитяча мрія. Для неї- майже план. Ще у п’ятому класі могла запитати, коли ж вони нарешті почнуть вивчати княгиню Ольгу, бо багато про неї вже знала самостійно. А коли хвороба змусила залишити звичне шкільне життя і перейти на дистанційне навчання, не дозволила собі залишити навчання позаду. Навіть перебуваючи в лікарні, надсилала вчительці свої конспекти з історії. Їй було важливо не відстати, не підвести, опанувати матеріал. Коли однокласники писали зріз знань з історії, вона теж захотіла спробувати свої сили. Для неї організували такий зріз окремо- просто неба, у невимушеній атмосфері, бо навіть лікарня не могла переконати її, що все має зупинитися.
Окрім цього Єва була духовною дівчинкою. Вона глибоко знала Біблію, шанувала християнські цінності та постійно поглиблювала свої знання. І тут результати також були винятковими.
Всеукраїнська олімпіада «Юні знавці Біблії» принесла два перших місця на всеукраїнському рівні- у 2-му класі в 2021 році та у 4-му класі в 2023 році. На обласному рівні також здобувала призові місця: перше- у 6-му класі та друге- у 5-му. Це була ще одна грань її особистості- глибока, вдумлива, уважна до сенсів. Вона не просто накопичувала знання. Намагалася зрозуміти світ. Та водночас у цій серйозній, допитливій школярці було надзвичайно багато творчості.
Дівчинка могла бути зосередженою ученицею, яка захоплено вивчає історію, а за кілька хвилин перетворитися на артистку, яка впевнено виходить на сцену. У 2016 році зробила свої перші свідомі кроки на сцені, взявши участь у фестивалі «Сучасна мода в стилі пісні й танцю». У 2018 році здобула Гран-прі Міжнародного фестивалю-конкурсу «Карпатські зорі». Того ж року отримала друге місце та дипломи на Всеукраїнському фестивалі-конкурсі народної творчості, брала участь у проєкті «Розколяда».
У наступні роки творчі перемоги тільки множилися.
У 2023 році- диплом І ступеня на Всеукраїнському музичному конкурсі та звання лауреатки І премії Всеукраїнського фестивалю-конкурсу мистецтв «Різдвяна Україна».
У 2024 році- Гран-прі Всеукраїнського конкурсу мистецтв «Кубок Зими».
Також була нагороджена дипломом І ступеня за активну участь у Зльоті творчо обдарованої молоді Гуцульщини.
Поезію декламувала так, що кожне слово ставало живим. Не просто читала текст- проживала його. Виступала на святах, фестивалях, мистецьких заходах, брала участь у творчих колективах, займалася музикою та хореографією. Її відзначали за артистизм, пластику, сценічну культуру. А ще вона дивовижно співала. Професійно вокалу ніколи не навчалася, але мала абсолютний слух і красивий, природний голос. Навіть у лікарні знаходила красу. Навіть там- музику. Навіть там- моменти, які хотілося запам’ятати.
Та попри численні перемоги, грамоти, дипломи, кубки та сертифікати, найважливіші здобутки неможливо було покласти у папку- її безмежно велике серце. Вона брала участь у благодійних ярмарках, екологічних проектах, акціях допомоги, підтримувала соціальні ініціативи, долучалася до допомоги тваринам. Її активну громадянську позицію відзначила Косівська районна військова адміністрація у 2022 році. У 2023 році отримала подяку з нагоди Міжнародного дня волонтера за сприяння у проведенні ІІ благодійного аукціону на підтримку Збройних Сил України. Брала участь у спортивно-патріотичному вишколі «Джура». Для дванадцятирічної дівчинки це був значний досвід. Але допомагати іншим для неї було звично. Вміла об’єднувати людей навколо доброї справи. У шкільному самоврядуванні була організаторкою заходів і свят. Але ніколи не робила із перемог стіну між собою та іншими. Залишалася доброю, щирою, уважною.
І тоді, коли здавалося, що попереду ще стільки років, планів, перемог і відкриттів, у її життя прийшла хвороба.
Майже рік тривав важкий шлях- лікарні, обстеження, операції, біль, страх, очікування і надія. 17 липня 2025 року відбулася перша операція з видалення пухлини. Того ранку вона готувалася до операції разом із рідними. Страх був величезним. Але поруч із ним була віра. Віра родини. Віра лікарів. Віра сотень і тисяч людей, які молилися за неї. Того дня з різних куточків світу рідним писали знайомі й незнайомі люди. Вони підтримували, молилися, тримали кулаки, чекали новин. Операція тривала весь день. А потім, відійшовши від наркозу, Єва всю ніч жартувала, просила співати пісень і грати в ігри. Це була ніч сміху крізь сльози. Ніч, у якій родина отримала ще одну величезну надію. Лікарям вдалося провести надскладну операцію так, що життєво важливі зони мозку не були пошкоджені. Відновлення відбувалося буквально за кілька днів. І, незважаючи ні на що, ця маленька дівчинка-титан продовжувала жити.
Хвороба забирала багато звичного дитинства. Та не змогла забрати здатність радіти. За цей майже рік було пережито більше, ніж мала б переживати дитина. Більше операцій. Більше болю. Більше лікарняних коридорів. Більше очікування. Більше страху. Продовжувала вчитися, мріяти, жартувати, цікавитися світом і залишатися тією особливою, неймовірною дитиною.
Проте пухлина виявилася сильнішою за всі зусилля медицини. Єви не стало 30 червня 2026 року.
Для людського життя- неймовірно мало. Занадто мало. Вона не встигла закінчити школу. Не встигла скласти НМТ. Не встигла отримати омріяні 200 балів з історії. Не встигла поїхати на виставу МУР. Не встигла здійснити ще сотні своїх дитячих планів. Не встигла вирости. Але за свої 12 років встигла зробити те, на що іноді людям не вистачає цілого життя. Вона встигла навчатися і пізнавати. Перемагати. Творити. Любити. Допомагати. Дружити. Мріяти. Надихати. І залишити після себе величезну кількість людей, які сьогодні згадують її з любов’ю. Її життя не вимірюється кількістю прожитих років. Його можна вимірювати кількістю світла, яке вона встигла подарувати іншим.
Єва назавжди залишиться переможницею. Бо перемога- це не завжди тоді, коли людина отримує медаль. Іноді перемога- це встати зранку, коли болить. Відкрити підручник, коли важко тримати концентрацію. Вивчити ще одну тему. Посміхнутися рідним. Пожартувати перед операцією. Попросити увімкнути улюблену пісню. Захотіти написати контрольну. Мріяти про театр. Вірити, що попереду буде ще один день. Так вона робила знову і знову. До останнього.
І саме тому ця історія- не лише про втрату. Вона про життя. Про його крихкість. Про силу дитячого духу. Про любов родини. Про людей, які робили все можливе. Про лікарів, які боролися за кожен шанс. Про тисячі молитов. І про маленьку дівчинку, яка за дванадцять років встигла залишити після себе цілий всесвіт.
Приклад її життя вчить:
Не відкладати буття. Не відкладати зустрічі. Не відкладати слова любові. Не відкладати мрії. Не думати, що все важливе ще попереду. Бо вона не чекала. Вона жила. Була, тією, у якої горіли очі.
Саме тому сьогодні так важко говорити про неї в минулому часі. Бо такі люди не зникають повністю. Вони залишаються у всьому, чого торкнулися. У пам’яті батьків. У розповідях учителів. У спогадах друзів. У шкільних коридорах. У піснях, які вона любила. У книжках, які читала. У словах, які знала напам’ять. У фотографіях, на яких знову сміється. У добрих справах, до яких колись долучилася. І в тих людях, яких навчила не здаватися. Її найбільша перемога- у тому, скільки любові вона встигла подарувати. Нехай світло, яке ця дитина так щедро дарувала іншим, не згасає.
А нам залишається жити так, щоб не відкладати найважливіше на потім. Бути тут і зараз. Говорити важливі слова зараз. Зустрічатися зараз. Мріяти зараз. Бо, можливо, найцінніше, чого вчить нас Євине коротке, але таке велике життя,- життя не має кращої пори.
