Минають роковини із дня загибелі Прокіпчука Руслана Івановича
1-го липня 1983 року в селі Худіївка Тернопільської області народився Прокіпчук Руслан. В Івана та Любові Прокіпчуків Русланчик був наймолодшою дитиною.
Світловолосий, блакитноокий хлопчик, неймовірно допитливий, старанний та дисциплінований.
Завжди допомагав батькам у господарстві. Ніколи не відмовляв у допомозі й іншим. Був цілеспрямованим та працьовитим. Ще з дитинства вирізнявся майстерністю «на всі руки».
Близькі згадують, що Руслана, як і кожного героя сьогодення, боліло питання становлення України як незалежної держави.
Це і слугувало поштовхом до строкової служби. 18-ти річний юнак був твердо переконаний, що саме виконавши свій громадський та чоловічий обов’язок зможе стати на захист та оборону держави, якщо хтось чи щось загрожуватиме суверенності країни. Тоді Руслан ще не знав, що через 20-ть років його думки стануть пророчими.
Армійське життя зробило його ще більш дисциплінованим, розважливішим, врівноваженішим, загартованішим. Окрім цього, служба подарувала добрих друзів та товаришів, яких Руслан проніс із собою протягом всього життя.
Через кілька років після демобілізації відбулася доленосна зустріч із майбутньою дружиною. В міцному шлюбі народилося двоє дітей: донька Анастасія та син Олександр. Руслан був прекрасним сім'янином. Люблячим чоловіком та турботливим батьком. А ще чудовим господарем із золотими руками. Будь-яка справа, що потрапляла до нього- горіла. Останніми роками Руслан їздив працювати за кордон.
З початком повномасштабного ворожого вторгнення чоловік покинув роботу і вирішив добровільно приєднатися до лав Збройних Сил України. Так він потрапив до складу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. На війні був механіком-водієм 3-го зенітного ракетного відділення, 1-го зенітного ракетного взводу, 2-ї зенітної ракетної батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону.
Разом з побратимами мужньо захищав Батьківщину від ворожих окупаційних військ, проте 20-го березня 2022 року Руслан загинув під час артилерійського обстрілу поблизу села Павлівка Запорізької області.
Руслан був переконаний, що над блакитним простором рідної землі знову засяє сонце і задивлятимуться в чисте небо сині очі річок та озер. А родюча на зерно і таланти українська земля даватиме й інших синів та дочок, які продовжуватимуть робити все, щоб зміцнювати добробут нашої Батьківщини, щоб ніхто не зміг подолати її. Він свято вірив в Україну та її вільне й незалежне майбутнє.
Війна для Руслана закінчилася назавжди, але вона й досі триває для його сім’ї. Тепер дружині та дітям доведеться пам’ятати свого найдорожчого чоловіка та батька довше, аніж вони знали його. І жодні ліки не зможуть загоїти рани, які утворилися глибоко в серці.
Нагороджений посмертно орденом ІІІ ступеня ‘’За мужність’’. Також почесною грамотою від командувача військ оперативного командування ‘’Захід’’ був нагороджений син Руслана, Прокіпчук Олександр, за активну громадську позицію, патріотизм, незламну віру, любов до України та з нагоди відзначення Дня Державного прапора України, Дня Незалежності України.
Вічна слава Герою!
Низький поклін Його подвигу!
