Минають роковини із дня загибелі Копчука Василя Васильовича
У світі, де небезпека і війни набувають нових форм, необхідно пам'ятати про тих, хто стає на захист своєї Батьківщини і готовий жертвувати своїм життям заради миру і свободи. Кожна війна має своїх героїв і одним з таких є загиблий воїн Збройних Сил України- Копчук Василь Васильович.
Народився майбутній захисник 12 жовтня 1994-го року в селі Яворів Косівського району Івано-Франківської області в сім’ї Василя та Галини Копчуків. Василько був молодшою дитиною, окрім нього є ще старша донька Ганна.
Дитинство Василя проходило жваво. Він був непосидючим, активним, дещо бешкетником, проте дуже добрим хлопчиком, щирим, лагідним та відкритим. Надзвичайно щедрим та турботливим, ділився останнім. Завжди вмів підтримати, захистити слабших та допомогти.
У 2004-му році сім’я переїхала до села Кобаки Косівського району Івано-Франківської області. Тут Василь пішов вже до 4-го класу. Однокласники та вчителі згадують про нього лише найкраще. Розповідають, що під час шкільного життя він завжди проявляв себе добре. Був компанійським, розумним, дисциплінованим, розважливим, цілеспрямованим. А ще мав відмінне почуття гумору, яке неодноразово допомагало згладити гострі кути між амбіційними та запальними підлітками.
У 2009-му році Василь вступив до Кутського професійного-технічного училища за класом-фермерство. Ще будучи зовсім юним, Вася хотів стати невід'ємною частиною суспільства і відігравати важливу роль у забезпеченні продовольства, розвитку сільського господарства та збереженні екологічно здорового середовища. Вважав, що саме фермери сприяють розвитку сільського господарства та сільських територій. Вони створюють робочі місця для населення, підтримують економічну активність в сільській місцевості та сприяють зростанню валового внутрішнього продукту країни. Сповнені оптимізму, планів та наснаги промайнути студентські роки.
Проте, Василю не вдалося втілити їх у життя, оскільки в 2014-му році в Україну прийшла війна. І він, як свідомий молодий чоловік, не зміг залишатись осторонь. Так і розпочалася його строкова служба рідній країні у складі 24-тої окремої механізованої бригади імені короля Данила (24 ОМБр, в/ч А0998, пп В4680). Військове з’єднання механізованих військ у складі Сухопутних військ Збройних Сил України чисельністю в бригаду. Базується у місті Яворові Львівської області та перебуває у складі оперативного командування ‘’Захід’’.
Пробувши в частині всього лише два місяці Василь разом із солдатами-побратимами відправилися на далекий, але й дуже близький водночас Схід, на Луганщину, аби стримувати та нищити проклятого ворога. В розпачі та хвилюванні рідних пройшов рік строкової служби. Родичі сподівалися, що іще трішки і Вася демобілізується та розпочне свою фермерську справу та спокійне життя. Але повернувшись на короткий термін із зони, де проходила антитерористична операція (АТО), він вирішив підписати контракт та продовжити свою боротьбу за Україну. Із важкими серцями найближчі люди прийняли Василеве рішення, бо поважали його вибір та бачили вірність державі у кожному кроці.
З року в рік продовжувалися його ‘’контракти’’, з року в рік росла любов до рідної землі, з року в рік Василь наближав нас усіх до волі та перемоги. І 24- го лютого 2022-го року він гідно зустрів ворога. На звичних та вже близьких серцю позиціях Золоте і Щастя, що на Луганщині.
Василь був старшим солдатом та служив командиром мінометного розрахунку. Він був добрим товаришем, вірним другом, досвідченим військовослужбовцем. Побратими згадують, що Вася дуже любив тварин та всяко допомагав чотирилапим, часом ризикуючи собою. А ще був найкращим в світі сином та братом. Завжди усміхненим Васильком, серйозним Василем Васильовичем та безмежно добрим Ваською. Він був людиною із невичерпним життєвим потенціалом, мріями, цілями, сподіваннями. Проте, всі плани так і залишилися назавжди в Золотому, де 13-го травня 2022-го року- за день до закінчення контракту- обірвалася нитка земного Василькового буття.
Він тепер зірка, дуже далека та дуже яскрава. Воїн Кращого Небесного Полку. Славний Герой України, який на волі вівтар кинув власне життя.
Після себе залишив приклад величезної любові до Вітчизни, внутрішнього патріотичного стержня, приклад вірності державі для майбутніх вільних поколінь українців. А ще залишив багато незавершених справ, непрочитаних книг, недопитих чашок улюбленої кави,собаку Берту, яка завжди чекатиме на свого господаря…і рану- глибоку рану, яка ніколи не заживе на серцях рідних.
Був нагороджений двома медалями від 24-ї ОМБР за мужність та героїзм, які проявив під час проведення антитериростичної операції. А також відзнакою ''Захисник АТО'' та ''Захисник Луганщини''.
Нагороджений посмертно орденом ''За мужність'' ІІІ ступеня.
