Минають роковини із дня загибелі Кияненка Дмитра Васильовича

ВІЧНІЙ ТА СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ДМИТРА ВАСИЛЬОВИЧА КИЯНЕНКА- ПРИКОРДОННИКА, ТЕХНІКА-ВОДІЯ ГРУПИ ВНУТРІШНЬОЇ ТА ВЛАСНОЇ БЕЗПЕКИ.

На узбережжі Азовського моря, де пінний і теплий пісок, серед крику чайок та морської прохолоди розкинулося село Урзуф Маріупольського району Донецької області. Саме тут, 20 листопада 1996 року, у сім'ї військового Василя Олександровича та Ольги Вікторівни Кияненків народився довгоочікуваний старший син Діма.

Найкращий для батьків, наймиліший, найкрасивіший, найдорожчий. Дмитро з раннього віку був непосидючою та активною дитиною, проте дуже дисциплінованим та розважливим, а ще допитливим і обізнаним. Радістю та втіхою для цілої родини. Оповитий любов'ю, відповідальністю та лагідністю, він ріс із життєвим орієнтиром на добро, милосердя, чесність та справедливість.

У 2003 році Дмитро пішов до першого класу Урзуфської загальноосвітньої школи і того ж року став старшим братом Микити, молодшому сину в родині Кияненків. Шкільні роки були насиченими. Дмитрик любив вчитися, нові знання черпав із задоволенням. Окрім основного освітнього процесу, він опановував бойові мистецтва та музичні інструменти.

Після закінчення 9-го класу вступив до Маріупольського будівельного фахового коледжу, який закінчив у 2016 році. Одразу після коледжу став студентом заочної форми навчання в Харківському національному економічному університеті імені Семена Кузнеця.

В той же період часу Дмитро уклав контракт на проходження військової служби в Збройних Силах України терміном на три роки. Службу проходив в 56-й окремій мотопіхотній бригаді, що локалізувалася в Маріуполі і була сформована на початку 2015 року після початку російської агресії. По закінченню дії контракту Дмитро продовжив навчання за освітнім ступенем магістра і паралельно поповнив лави Донецького прикордонного загону в/ч 9936. Спеціалізація частини - охорона ділянки україно-російського кордону в межах Донецької області та узбережжя Азовського моря. Підпорядкований Східному регіональному управлінню Державної прикордонної служби України.

Кияненко пішов стопами свого батька, який також був прикордонником. З часом, вже будучи на війні, Діма візьме батькове псевдо "Грек", що тісно повʼязане із походженням Василя Олександровича.

Окрім професійного фронту, молодий військовий міцно тримав стрій любовний. В червні 2021 року одружився. В новоствореній сім’ї Дмитра та Аліни народився первісток - Артемко. І здавалось би, що потрібно для щастя? Кохана дружина поряд, на руках маленький синочок-зернятко любові двох людей. Попереду багато планів на життя, мрій, думок, росту та розвитку. Але ж ні, страшна війна постукала і в двері затишного дому Кияненків. Життя не те щоб розділилось на до та після, воно тріснуло так, що й не склеїти, як не намагайся.

За кілька днів до повномасштабного втручання Дмитро наполягав, щоб дружина із сином поїхали до Урзуфу, де мешкали його батьки. Він страшенно хвилювався і наче передчував, що може розпочатися наступ на Маріуполь. 22 лютого 2022 року Діма назавжди попрощався із найближчими серцю людьми і відпустив маленьку ручку власної дитини. Артему тоді було всього лише 3,5 місяці.

Думки і хвилювання таки були пророчими. Після місяця окупації рідним вдалося покинути Донеччину і податися на Прикарпаття, аби хоч якось вціліти.

               В ніч проти 24 лютого 2022 року Дмитро разом із колегами зустрічали ворога, надійно тримаючи оборону Маріуполя, а за кілька днів і кривавий Азовсталь. Кривавий, бо омитий літрами гарячої крові та поту, просякнутий болем, скупими гарячими слізьми, безмежною вірою та надією, що над 14-ма кілометрами території заводу, таки зійде сонце. Але куди там сонцю? Чорна, як шапки Донбаських териконів, ніч затягнула в темряву всіх, хто так жадав миру та світла. 87 довгих днів та ночей Дмитро із побратимами стояли на варті колишнього металургійного комбінату, без жодного нормального каналу комунікації із родинами, з мінімальними запасами ліків, їжі та води.

Аби хоч якось сповіщати рідних про свій стан, військовим доводилось прикріплювати мобільний телефон до палиці та крізь розтрощений дах заводу просувати цю конструкцію, аби впіймати хоча бодай поділку мережі мобільного зв’язку і надіслати звістку додому. У повідомленнях обов'язково вказували дату та час відправки, бо доставка короткого смс могла займати пару днів. У повідомленнях Дмитра завжди було все добре. Він завжди був ситим, здоровим та в умовному спокої. Мовчав і про два поранення, які отримав протягом березня.

Виконуючи одне із завдань, бійці потрапили в засідку, в якій було поранено командира групи. Ситуація набула критичності, і поранений полковник, якого Дмитро ніс на собі, віддав наказ залишити його та виводити решту військових, щоб врятувати їхнє життя. Відлік часу звівся до секунд, позицію потрібно було покидати негайно. Кияненко з рештою групи рухались в бік однієї із багатоповерхівок, задля укриття. Проте вже втретє потрапили під танковий обстріл, в результаті якого будівля впала, а Дмитро залишився під завалами на цілих сім годин. Побратими були впевнені, що він загинув, але на щастя, відходячи після бою, зіштовхнулися із бійцями Тероборони, серед яких був Дімин друг. Саме на його прохання, військові повернулися, щоб спробувати розібрати частину розбитої стіни та дістати тіло загиблого 'Грека'. Дмитро був живим… жахливо понівеченим, купою уламків власного бронежилету пробито спину та живіт.

Пораненого прикордонника мали евакуювати із Азовсталі, але своє місце в гелікоптері він віддав іншому бійцю, який на його думку потребував більше допомоги і перебував у гіршому стані. Дмитра оперували у шпиталі на заводі.

Дні важкопораненого і на той час тричі контуженого були важкими до неможливості. Щоб отримати елементарну медичну допомогу, доводилось долати певну відстань під вогнем, але з часом і це стало неможливим. Скільки ліків майже не було. Останню четверту контузію отримав 12 травня, за тиждень до того, як солдатів 19 травня 2022 року за наказом вивели із Азовсталі до російського полону і перевезли до Оленівки.

В полоні бійці фізично важко працювали з понеділка по суботу. В ручну вони розчищали території, носили каміння, добували воду, копали траншеї. За цю працю військові отримували зарплату - буханку хліба, яку мусіли ділити на двадцятьох, в той час, як полонені офіцери не отримували взагалі нічого. Дмитро кожного разу ховав частину свого кусня хліба, знайденого на території, пророслого дикого часнику чи яблука дички, для того щоб передати скромні харчі до офіцерського бараку, де вмирали від голоду його друзі.

Однієї неділі, 18 вересня 2022 року, всіх полонених із Дмитрового ангару вишикували і вивели за межі території колонії, нібито для якоїсь чергової роботи, але прибувши до місця призначення, військові побачили трохи далі на пагорбі перед собою міномети, які через мить заревіли вогнем.

Уламок від осколково-фугасної міни пробив шию, в якій ще секунду назад пульсувало життя. Пробігши ще метрів зо 20, Дмитро замертво впав.

І тільки 17 грудня 2022 року сім’я Кияненків була нарешті разом, і любі батьки, і молодший брат, і кохана дружина із синочком, і Дмитро, який так і не побачив дорогі обличчя. Свій останній прихисток він знайшов в селі Рожнів, що на Косівщині.

13 червня 2023 року Кияненку Дмитру Васильовичу присвоїли орден 'За мужність' III ступеня.

Велет, Герой, кращий з найкращих синів українського народу. Дмитро - янгол Азовсталі, боронитель Маріуполя, цілісності та суверенності України.

Розпука, гордість і вічний біль близьких та рідних.

Приклад надлюдської волі, подвигу та незламності для всіх майбутніх поколінь...

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________