Пам'яті Ярослава Коренюка...
Ярослав Коренюк народився 5 вересня 1981 року в селі Кобаки, Косівського району. Був єдиним сином у своїх батьків, бажаною і довгоочікуваною дитиною. Народився слабким, крихітним, через що мати переживала, чи зможе хлопчик вижити взагалі. Та, попри фізичну тендітність у ранньому віці, Ярослав ріс жвавим, допитливим, спостережливим - з дитинства тягнувся до роботи, цікавився тим, що і як робить батько, вбирав у себе чоловічу науку життя з перших років.
Сімейне виховання заклало в ньому глибоку повагу до праці та знань. Навчався у Кобаківській сільській школі, де був спокійним, вихованим і старанним учнем. Мама - вчителька - завжди тримала високу планку, а маленький Ярославчик цінував дисципліну та відповідальність. У вільний час допомагав батькові по господарству, самотужки навчався лагодити речі, ще дитиною освоїв інструменти і був здатен розібрати й відремонтувати побутову техніку.
У 1998 році, після закінчення школи, Славка призвали до лав Збройних Сил України. Служив у Внутрішніх військах - спочатку у Золочеві на Львівщині, а згодом - у Харкові. Після демобілізації здобув фах масажиста, але роботу за спеціальністю знайти не вдалося. Тому, разом із сусідом, почав працювати в селі Рожнів, де й познайомився з майбутньою дружиною - Любою.
У житті Ярослав був спокійним, чесним і рішучим. Любив порядок, дотримувався слова, не уникав труднощів. Упертий, працьовитий, небагатослівний - таким його знали в родині, серед друзів, на роботі. 26 травня 2006 року Ярослав та Люба одружилися. Сім’я стала для нього головною життєвою опорою.
У подружжя народилася донька Тетяна (2006) та син Владислав (2011). Увесь свій вільний час Ярослав присвячував дітям: разом ходили на рибалку, в ліс, їздили на відпочинок. Не пропускав жодного дитячого свята, завжди був поряд - турботливий, уважний батько, якого діти зустрічали після роботи обіймами й радісним криком. Він тішився їхніми успіхами, пишався кожним здобутком і був для них не лише татом, а й найкращим другом.
24 лютого 2022 року Ярослав, як і мільйони українців, не відходив від телевізора. Болісно переживав події перших днів повномасштабного вторгнення. Був мовчазний, зосереджений, напружений. Того, що відбувалося на екрані, не міг прийняти ні серцем, ні розумом.
27 лютого йому вручили повістку. Вибору не залишилося - і не тому, що закон, а тому що совість. На прохання рідних залишитися відповів твердо. Як згадує Любов:
«Я мушу. Не можна дозволити, щоб та нечисть прийшла сюди. Її треба зупинити там. У нас теж дівчинка. Ти розумієш, що там, у Бучі й Ірпені, виродки ґвалтували таких же дівчаток… А потім убивали. Я йду. Так треба».
Ярослав вступив до лав ЗСУ. Служив у складі VIII батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Його бойовий шлях проліг через Краматорськ, Білогорівку та інші гарячі точки Донбасу. Він був серед тих, хто тримав найважчі позиції, де щодня летіли снаряди, де межа між життям і смертю зникала за кілька секунд. Але навіть у найнебезпечніші моменти Ярослав знаходив можливість написати рідним - кілька слів, які тримали сім’ю в надії.
6 лютого 2023 року надійшла страшна звістка - Ярослав зник безвісти. Почалися довгі місяці очікування, тривог і молитви. Родина вірила, що він живий - можливо, в полоні або поранений, але живий. Кожен телефонний дзвінок, кожна новина з фронту, кожен стукіт у двері – віра та надія.
Та 21 серпня 2024 року надійшла остаточна відповідь: результати експертизи ДНК Ярослава і його сина Владислава співпали на 99%. Серце не хотіло в це вірити. Все далі - ніби в тумані: поїздки до Києва, юридичні формальності, впізнання, перевезення, організація похорону.
31 серпня 2024 року Ярослава Коренюка поховали у рідному селі Кобаки.
Він загинув як воїн. Але насамперед - як людина із великої літери: батько, син, чоловік, який зробив найважливіший вибір у житті – захищати своїх рідних і майбутнє країни.
Пам’ять про Ярослава Коренюка житиме в його дітях, у його вчинку, в кожному клаптику звільненої землі. Він не став героєм, коли загинув - він ним був ще за життя, коли вирішив стати щитом для тих, кого любив понад усе.
