17 березня 1975 року, посеред Гуцульської колиски в селі Дземброня Верховинського району Івано-Франківської області в звичайній сільській родині Івана та Ганни Потяків, народився наймолодший синочок Ярослав. У подружжя було ще двоє дітей- Михайло та Іван, старші Ярославові брати.
Знаєте, є діти, які відрізняються від інших своєю неординарністю та нестандартним мисленням. Інколи вони можуть виявляти неслухняність та непосидючість, але водночас здатні дивувати своєю розумовою здібністю та здатністю вирішувати складні питання, які постали перед ними. Таким був і маленький Славчик. Ще з дитинства він проявляв нестандартне мислення та любов до вивчення нового. Завжди ставив запитання, на які дорослі не завжди могли відповісти.
Окрім, активності та розумових здібностей Ярослав дуже любив тварин. І запевняв всіх, що наша поведінка впливає на них і природу навколо нас. Тому дбайливо ставився до всіх живих істот, не тільки тих, яких тримали вдома як домашніх тварин, але й до тих, які живуть у дикій природі.
В 1990 році закінчив Бистрецьку неповну середню школу і вступив до нинішнього Рогатинського аграрного фахового коледжу, а колись Рогатинського Радгосп-Технікуму, який закінчив в 1994 році. Згодом продовжив свою освіту в Львівській ветеринарній академії, випускником якої став в 2000 році. Для Ярослава майбутній фах був не просто професією, а справжнім покликанням, яке зажевріло в ньому ще з глибокого дитинства. Одногрупники часто згадують його з теплом та завжди діляться історіями з веселого і безтурботного студентського життя.
Під час навчання в академії Ярослав одружився із Людмилою. Котра стала його найбільшим коханням і підтримкою, а згодом матір’ю двох чудових дітей , старшої доньки Олесі та молодшого сина Назарія.
В 2001 році Ярослав разом з своїми батьками та сім’єю переїхав до Хімчина. Батьки померли рано, тато Іван Іванович в 2004 році, а мати Ганна Олексіївна в 2011.
Родина згадує, що Ярослав Іванович завжди цікавився історією України і політикою. Розповідав доньці Олесі, що його в школі ніхто цьому не вчив, тож він самотужки приступив до цього вже в студентські роки. Завжди мав чітку політичну позицію і не боявся її відстоювати, вважав, що свідома людина мусить цікавитися політичним життям держави.
Тому, ні для кого не було здивуванням, коли в 2014 році Ярослав зателефонував рідним і сказав, що вже на Майдані в Києві. Він прагнув до кращого майбутнього своєї країни, хотів зберегти та підвищити національну свідомість та ідентичність, скинути з шиї вороже ярмо. Він був увесь у відповідальному ставленні до виконання своїх обов'язків та відданості рідному народу. Відчував відповідальність за долю своєї країни і збереження її історії та культурних традицій. Близькі й досі пам’ятають, як тривожно було тоді дивитися тоді новини та очікувати дзвінка найдорожчого чоловіка та батька.
Останніх 6 років Ярослав Іванович працював в Естонії, мав доволі успішну справу там, але коли почалася війна, майже одразу повернувся додому. Хоча це було й нелегко.
11 березня 2022 року вступив до Яблунівського загону територіальної оборони, де отримав посаду бойового медика взводу.
На Великдень 24 квітня 2022 року взвод відправили в зону бойових дій, на Дніпропетровщину. Саме там, серед Дніпровських степів і обірвалося життя Ярослава.
Він пожертвував своїм життям заради вищих ідей, таких як свобода, правда і справедливість. Взяв на себе відповідальність за своїх товаришів під час бойових дій, коли їхня позиція була під загрозою. Він віддав всього себе, щоб захистити інших, зупинити наступ ворога та зберегти свою країну.
Надвчинок Ярослава є прикладом справжнього героїзму. Він нагадує нам про значимість країни та про те, що ми маємо бути готовими відстоювати її незалежність та свободу.
Нагороджений посмертно медаллю ‘’ЗА ЗАСЛУГИ ПЕРЕД ПРИКАРПАТТЯМ’’.
