Минають роковини із дня загибелі Матійчука Василя Васильовича
Засинай у мене на плечі,
Відпочинь, до раю ще півнеба...
Місто, як дитина, спить вночі,
Місто відібрало сон у тебе...
Всі безсонні ночі від весни
Злилися в одну пекельну змову...
Щоб не чути музику війни,
Брате, засинай під колискову...
В мальовничому куточку Косівщини, в селі Хімчин, 04 жовтня 1990 року на світ з’явився маленький Василько. Мама згадує, що це був яскравий, теплий і дуже сонячний день, схожий на самого новонародженого синочка, який був для батьків джерелом радості та невичерпним потоком любові та натхнення. Не дарма в народі говорять, що діти, які народжуються восени, відрізняються допитливістю та активністю. Вони швидко засвоюють нові знання, мають високий інтелект, дисциплінованість та наполегливість. Ніжні, але водночас зі стійким внутрішнім стержнем. Вони працьовиті, чуйні та справедливі, завжди націлені на досягнення успіху та саморозвиток. Кожна із вищеперелічених характеристик личила Матійчуку Василю.
Згодом в майже безтурботе дитинство хлопчика увірвався початок важливого процесу людинотворення: початкова освіта. Вчителі та однокласники згадують Василька, як кмітливого та допитливого учня, хорошого друга. Завжди у всьому самостійного, зацікавленого у навчанні, винахідливого. Він повсякчас встигав із шкільними предметами та спортом. Особливо приділяв багато часу футболу, бо з дитинства мріяв повʼязати із ним життя.
По закінченню Хімчинської загальноосвітньої школи вступив до Інституту журналістики Київського міжнародного університету. Юнацьке життя вирувало новими подіями, знайомствами, масою цінних знань. Як здібного студента Василя у перший рік навчання відправили за обміном до США. Там він пробув чотири місяці. Далі вчився в Львівському національному університеті ім. Івана Франка, після закінчення якого Василь поїхав до Чехії та вступив до Західночеського університету в місті Пльзень, проте страшенно сумував за рідною Україною та невдовзі повернувся на Батьківщину.
Знайшов себе у Києві, мав власну справу та працював не покладаючи рук, бо мріяв про своє житло. Власне і повномасштабне вторгнення Росії на території вільної та незалежної Вкраїни застало Василя в столиці. Не думаючи, ані хвилини, разом із товаришем подався до місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Довгих 12 кілометрів (саме стільки молоді люди подолали пішки аби добратися до військомату) були свідомими наповненими снаги та бажанням дати відсіч ворогу. Відстоявши півкілометрову чергу до ТЦК, Василю відмовили в мобілізації та порадили звернутися до центру комплектування згідно місця реєстрації проживання.
Довгою та складною була Василева дорога додому. Прибувши до Хімчина в травні 2022 року одразу ж подався до Косівського військомату і всього лише через пару днів добровольцем на фронт. Василя разом із побратимами відправили до Запорізької області Гуляй-Поля, Пологів і навколишніх населених пунктів. Там Матійчук взяв собі позивний "Десант". Після успішно виконаних бойових завдань Василь пройшов навчання в Києві на оператора БпЛА, навчився працювати з антидроновою рушницею.
Опанувавши нові знання він остаточно закріпився оператором БпЛА та розвідником розвідувального взводу військової частини А7126, бійцем аеророзвідки 74 батальйону, 102 окремої територіальної бригади імені полковника Дмитра Вітовського.
Окрім основної діяльності на фронті безпощадного нищення ворога дронами і антидроновою рушницею, Василь волонтерив. Часто організовував збори коштів на дрони і в Україні і за кордоном. Та й власні гроші, як і гроші співслужбовців, вкладав в придбання «залізних пташок» для себе і свого підрозділу, який на той час базувався та воював на найгарячіших напрямках. Матійчук був щирого серця людиною. Не боячись нічого та ризикуючи власним життям, витягав з-під обстрілів важкопоранених хлопців, які стікали кров'ю після тяжких поранень. А під час одного із ракетних ударів отримав акубаротравму і струс головного мозку, проте після короткотривалого лікування знову повернувся на поле бою і продовжував нищити ворога ще лютіше.
Друзі-побратими згадують, що Василь був лідером з кількості знищених ворожих дронів, на його рахунку були розтрощені ворожі склади із боєприпасами та бронетранспортерами. Він був очима батальйону, надійною людиною та одним із кращих бійців аеророзвідки не тільки в 74-му батальйоні, а й в цілій бригаді. Професійно працював з дронами, проводив роботи із підготовки до бойових виходів, проводив розвідку для артилерії, чітко коригував вогонь. Часто його робота рятувала від смерті не одне життя. Більше того, саме на таких воїнах, як «Десант», і тримається все наше українське військо. Під час служби був нагороджений відзнакою «За бойову звитягу». Воєнні будні були важкими, кропіткими та кривавими, та всупереч всьому він твердо вірив в перемогу, але на жаль так і не зміг її дочекатися.
8 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання Матійчук Василь загинув від ворожого дрона в селі Малинівка, Пологівського району, Запорізької обл. Розуміючи усю складність моменту, вже будучи пораненим, прикрив собою побратима і тим самим врятував йому життя.
Мама Матійчук Любов згадує, що війна змінила її сина. Він став мовчазним, задуманим, стриманим. Рідко виходив на звʼязок, проте в коротких розмовах завжди запевняв рідних, що у нього все гаразд. Аби не тривожити близьких, Василь всю свою мовчазність, розпач та лють виливав на папір. Так народилася його авторська книжка “Подорож на Південь”, написана в буремні фронтові дні.
Поховали Василька в рідному Хімчині. Улюблені з дитинства краєвиди стали вічним прихистком чудової душі.
У вересні 2023 року за мужність, героїзм і незламність, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, жертовне служіння українському народові та Україні, за сумлінне виконання обов'язку, Матійчуку Василю Васильовичу присвоєно звання ГЕРОЯ УКРАЇНИ посмертно з нагородою ордена ЗОЛОТА ЗІРКА.Попередньо петиція про присвоєння звання Героя України була ініційована студентським другом Василя, Максимом Сухенком.
У вічній тиші назавжди залишилися мама, молодша сестра Валентина, бабуся, дідусь та кохана наречена, з якою Василь так і не встиг створити міцну сім'ю.
Засинай і набирайся сил
Від краси, яку ти там побачиш.
Все, що хвилювало, відпусти,
Усміхнись, а небо хай заплаче...
Засинай у мене на плечі,
Залиши свій біль на полі бою,
І під колискову уночі,
Спи спокійно вічним сном, Герою!
